Українська притча XX століття еволюція традиція новаторство

58.00 грн.

На цій сторінці бібліотеки ви можете скачати курсову або дипломну роботу з української літератури. Виконана якісно з дотриманням усіх вимог. Успіху у власному дослідженні.

Опис

Зміст
Вступ…………………………………………………………………………………………………3
Розділ 1. Дефініція терміна притчі, її характеристика та
історичний розвиток…………………………………………………………………………..7
1.1. Генеза притчі як найдавнішого літературного жанру…………………….……………………………………………7
1.2. Притча і байка – спільне і відмінне ……………………………13
1.3. Зародження жанру притчі в українській літературі …………. 16
Розділ 2. Притча та її модифікації в українській літературі  20 ст….. …..22
2.1.  Еволюція жанру притчі у 20 столітті……………………………… ..22
2.2. Становлення жанру історичної притчі в українській
літературі ……………………………………………………………..29
2.3. Велика притчева проза як результат синтезу жанру…………….. 38
2.4. Притча як «вбудований» елемент у структурі великої
прози ………………………………………………………………………………………..50
2.5. Поетична притча………………………………………………………………….54
Розділ 3. Притчевість як нова якість літератури……………………….….61
3.1. Поняття притчевості в українському літературознавстві……..61
3.2. Химерний стиль в українській літературі: історія становлення………………………………………………………………………..63
3.3. Жанр химерного роману в українському письменстві…………..71
Висновок…………………………………………………………………………………………….81
Список використаної літератури………………………………………………………….86
Висновок
Жанр притчі  пройшов тривалий і складний шлях розвитку. Притча знайшла своє застосування як в  прозі, так і в поезії та драматургії. У ХХ столітті відбувається її «нове народження».
У процесі дослідження з’ясовано, що основними художньо-стильовими ознаками притчі є: монологи, діалоги, риторичні запитання, порівняння, яке будується на основі уподібнення чи протиставлення,  паралелізм, який виконує композиційну функцію, поетична градація, уособлення.
Ми виходили із розуміння притчі в першу чергу як засобу вираження морально-філософських роздумів письменника (Вал. Шевчук, В. Дрозд, В. Земляк), які часто бувають протилежними до загальноприйнятих суспільних уявлень. Таким чином, для притчі головне не змалювання, а вираження смислу. В її основі покладено принцип параболи: оповідь ніби віддаляється від конкретного часопростору, рухається по кривій, повертається назад, висвітлюючи у філософсько-естетичному аспекті явище художнього осмислення.
Притча за своїми зовнішніми ознаками подібна до байки, але зміст її більш глибокий, він стосується загальнолюдських цінностей і моралі, тоді як байка висловлюється з більш конкретного приводу.
Динаміка художнього пізнання світу, розширення загальнолюдських естетичних масштабів визначили еволюцію притчі у ХХ столітті та розширення її жанрових модифікацій.
У результаті процесів міжродового та міжжанрового синтезу, які особливо активізувалися у цей період, виникають різні трансформації притчі, а саме: оповідання-притчі (Л. Андрєєв «У темну далину»), повісті-притчі (А. Дімаров «Самосуд»), романи-притчі (В. Земляк «Лебедина зграя», В.Дрозд «Вовкулака (Самотній вовк)»), казки-притчі (А. де Сент-Екзюпері «Маленький принц»), п’єси-притчі («Санта-Крус» М.Фріш) тощо. Серед причин можна назвати прагнення митців відшукати такі форми художнього відображення дійсності, які були б здатні показати складність життя та його неоднозначність. Чи не  найважливішим завданням мистецтва слова стало привернути увагу людини до її ж власного буття та примусити усвідомити необхідність глобальних змін.
Отже, п’єса-притча як явище цілком закономірно виникло в результаті пошуків авторами (Б. Брехтом, Ж.-П. Сартром, А. Камю, Е. Йонеско) нових засобів суб’єктивного перетворення об’єктивної реальності, еволюціонувавши від елементів зімкнення притчевості та драматичного начала  до оформлення у самостійну структуру. До виникнення п’єси-притчі призвели дві тенденції: драматизація притчі, що розпочалася в сакральних текстах та розвивалася в середньовічній драмі, та параболізація драми, яка виявляється у творах М. Метерлінка, О. Блока, Л. Андреєва та Лесі Українки. Злиття цих тенденцій відбулося в творчості Б.Брехта і призвело до появи п’єси-притчі – нового жанру епічної драматургії.
У п’єсі-притчі (Б. Брехт «Круглоголові та гостроголові», «Добра людина із Сичуані») драматичне начало, власне дієвість, ослаблене. Перебіг подій не знаходиться у центрі авторської уваги. Основним є процес співмислення митця та реципієнта. Тому п’єса-притча розповідає про події, а не відтворює їх. З огляду на це особливого значення у п’єсі-притчі набуває оповідний компонент, а сама вона посідає чільне місце в жанровій системі епічної драми та драматургії парадоксу.
У 70-80-х роках ХХ століття відбувається становлення жанру історичної притчі. Ця жанрова форма стає універсальним засобом зосередженості на певній дидактичній ідеї, передання глибинної мудрості. Твори А. Лотоцького «Михайло-семиліток», Ю. Логвина «Про діяння Гільгамеша», Вал. Шевчука «Панна сотниківна», «Сота відьма» містять психологічні натяки, аналогії, «підключають» до конкретної історичної ситуації людський досвід, загальну ідею.
Внаслідок синтезу притчі з іншими жанрами літератури (романом, повістю) виник термін «велика притчева проза». Для такої прози характерна взаємодія філософських ідей та актуальних проблем соціальної та історичної дійсності. Основними ознаками великої притчевої прози є:
1) своєрідна двоплановість, тобто перший план зображує соціальні, психологічні, побутові ситуації, а другий піднімає філософську проблематику у всій її повноті;
2) використання у творі параболи;
3) традиційна біблійна символіка (євангельські образи, біблійні притчі), що поглиблює порушені у творі проблеми;
4) театральність. Гра стає одним із супровідників притчі;
5) ускладнені просторово-часові характеристики;
6) багатопланові символічні образи.
Таким чином, для великої притчевої прози (В. Шевчук «Три листки за вікном», В. Дрозд «Вовкулака») характерна насиченість морально-етичною проблематикою. Однак, існують відмінності між романом-притчею і повістю-притчею, що зумовлено ознаками самих жанрів роману та повісті.         Також притча може входити у структуру великої прози, як «вбудований» елемент для поглиблення ідейного змісту, увиразнення зображуваного, авторської думки (Р. Іваничук «Вогненні стовпи»). Письменник, використовуючи «вбудовану» притчу як засіб поглиблення зображуваного, здебільшого не дотримується канонів жанру, часом він їх свідомо  порушує. У притчі зникає відкритий дидактизм, моралізаторство, в неї входять опис, іронічне світовідчуття, символічна багатозначність . В авторській притчі з’являється філософська проблематика, яка не виключає звернень до питань морально-етичного плану.
Притча входить у роман або повість органічно, не порушуючи їх жанрової своєрідності. При цьому вона виконує досить важливу роль, оскільки за допомогою абстрагування, умовності притча увиразнює ті явища, на які автор хоче звернути увагу читача. Введена у твір притча ніби сигналізує читачеві про той згусток думки, який допоможе йому розкодувати, зрозуміти задум автора і його позицію.
Крім того, особливої популярності у творчості поетів набула так звана віршова притча. У порівнянні із традиційним жанром поетична притча дещо модернізувалась. Передусім, у ній послабилось дидактичне начало, сюжет став більш драматичнішим, також у притчу входять опис, іронічне світовідчуття, казкові елементи, що яскраво можна  простежити на  прикладі творчого доробку Б.Олійника, оскільки майже всім його творам притаманна притчевість, та Д. Павличка, який , власне, і відродив жанр притчі в українській літературі цього періоду.  Притча допомагає автору увиразнити думку, поглибити зміст сказаного.
Тяжіння літератури останніх десятиліть до філософічності, узагальнень, до спроби осягнути все буття людини спричинили появу її специфічної якості, яка отримала назву «притчевість». Цим терміном  означують твори, які приковують увагу до морально-етичної та філософської проблематики. Притча і притчевість мають багато спільного: вихід на однакову проблематику, творення символів, специфічний хронотоп, для якого характерна позачасовість та позапросторовість… Притчеподібні твори близькі до жанру, але вони не є однаковими явищами. Притча – це жанр, що творить модель на високому рівні абстрагування. За конкретикою – це, як правило, універсальність і всеохопність. Притчевість – лише натяк на співвіднесеність зображених подій з ширшим контекстом. Притчеподібний твір зберігає свою жанрову визначеність.
Притчевість характерна насамперед для творів химерного стилю, який стає досить помітним явищем у потоці української літератури 70-80 р.р. ХХ століття (В.Шевчук «Дім на горі», В.Дрозд «Ирій»). Химерна проза – це явище, яке являє собою синтез національних фольклорних набутків і літературної традиції. Основними ознаками «химерності» є: умовність, елементи народної сміхової культури (гумор, бурлеск, фарс), суб’єктивна ліризована розповідь, фантасмагоричне перетворення реальної дійсності.
Отже, узагальнення та осмислення отриманих результатів дозволило встановити наступні дефініції:
а) традиційна притча – це невелика повчально-алегорична розповідь з життя людей, яка характеризується лаконічністю у зображенні героїв та відсутністю просторово-часових характеристик. Домінантними її рисами є: біблійний мотив, притчовий підтекст, розвинена асоціативність, моралізаторство й певний дидактизм;
б) п’єса-притча –  це п’єса морально-етичного плану з позачасовим та позаісторичним сюжетом, алегорико-метафоричним за своїм характером  і суттю;
в) повість-притча – твір, для якого притаманне моделювання ситуації та героїв з метою створення морального-етичного ефекту;
г) роман-притча – твір, який має такі ознаки: філософічність та велике морально-етичне навантаження змісту твору, двоплановість, параболічність, хронотопність, герої твору виступають як носії певної ідеї;
д) притчевість – якість художнього твору, яка виявляє приховане у тексті; завдяки високому рівню узагальнення виводить його на морально та філософську проблематику.
Таким чином, у сучасній літературі притча зазнала значних перетворень і видозмін. З’являються нові жанрові форми, які якісно відрізняються від первинних притч. Також треба зазначити, що жанр дав життя новій властивості художніх творів – притчевості.
У будь-якому разі жанр притчі на сучасному етапі потребує подальших наукових досліджень, так як ґрунтовних праць із цієї проблеми поки що немає, а жанр продовжує трансформуватись далі. Оповідання-притча, п’єса-притча, притча-аполог, притча-есе, казка-притча – все це неповний перелік жанрів, основою яких є притча в її різноманітних модифікаціях. І все це потребує детального вивчення.

Відгуки

Відгуків немає, поки що.

Будьте першим, хто залишив відгук “Українська притча XX століття еволюція традиція новаторство”

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

13 − 12 =