.

Естетизм як світоглядний принцип в українській культурі XVII

58.00 грн.

На цій сторінці бібліотеки ви можете скачати курсову або дипломну роботу з історії. Виконана якісно з дотриманням усіх вимог. Успіху у власному дослідженні.

Категорія: Позначка:

Опис

ПЛАН

РОЗДІЛ І. ІСТОРИЧНІ ПРОЕКЦІЇ ЕСТЕТИЧНОГО В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ.

1.1. Історичні методичні рефлексії щодо естетичного.

1.2. Наративно-поведінкові складові українського культурного дискурсу

від часів Київської Русі до XVII ст.

1.3. Виокремлення естетичного з духовно-філософської матриці до просвітницького періоду української культури.

РОЗДІЛ ІІ. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XVIII – ПОЧ. ХІХ СТ. ЯК ОБ’ЄКТ ЕСТЕТИЧНОГО АНАЛІЗУ.

2.1. Вплив європейського культурного простору на загальний розвиток культури України у XVIII – поч. ХІХ ст.

2.2. Прояви естетичного функціоналізму в мистецтві даного періоду.

2.3. Взаємозалежність та взаємовплив естетичної думки на різні наукові системи.

РОЗДІЛ ІІІ. КАТЕГОРІАЛЬНЕ МОДЕЛЮВАННЯ ЕСТЕТИЧНОГО ЯК СВІТОГЛЯДНОГО ПРИНЦИПУ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ XVIII – ПОЧ. ХІХ СТ.

3.1. Стилізація істини й краси, калокагатії та ін.

3.2. Перехід від середньовічного «самоприниження» до творчої свободи.

РОЗДІЛ ІV. СПІВВІДНОШЕННЯ ЕСТЕТИЧНОГО Й ДУХОВНОГО ВИМІРІВ В УКРАЇНСЬКОМУ КУЛЬТУРНОМУ ДИСКУРСІ XVIII – ПОЧ. ХІХ СТ.

4.1. Роль словесності у відношенні «естетичне – духовне».

4.2. Синтетичність української культури досліджуваного періоду в естетично – духовному сенсі.

 

ВИСНОВКИ

На основі проведеного дослідження зроблено такі висновки:

В українській культурі XVIІІ – поч. XIХ ст. простежується рух до формування концепту естетичного, що сприяло виокремленню естетичної свідомості та естетичного ставлення до світу. Мистецтво та література на той час були одними з основних чинників в розвитку естетичного дискурсу в українській культурі не лише в XVIII – поч. ХІХ ст., а й зробило можливим спробу пустити транскультурні коріння.

У роботі здійснено спробу категоріально відтворити засадничі ідеї українського мислення в мистецтві через реконструкцію естетики після барокового світосприйняття та трансформацій барокової універсальності і художньо-образної системи. Акцентовано на наступних категоріях, принципах, образах і мотивах українського мистецтва в його русі від бароко до класицизму чи й романтизму: калокагатія, «чудне та містеріальне», драматичне, героїчне та сумне, сміхове, прекрасне як морально-корисне; принципи «активної антиномічності», природовідповідності, вітальності, багатобарвності і мальовничості, інтертекстуальності, театралізації образу, дивовижності та містеріальності; образи і мотиви софійності, Богородиці, консептизму, просторово-часових конвергенцій, ідеї катастрофізму, стилізованої істини та краси. Виявлено, що ці естетичні категорії та принципи перетворюють поняття естетичного концепту у власне естетичне та естетизм.

В роботі було доведено, що естетико-релігійне співвідношення української культури даного періоду певною мірою було підпорядковане калокагативному осмисленню взаємодії естетичного та релігійного.

Було виведено те, що засіб уподібнення автора харизматичним образам, наділеним надлюдськими якостями в дусі середньовічної традиції, стає органічною потребою на ранньому етапі культури бароко, усвідомленою як один із прийомів вираження творчої індивідуальності. Образ автора-пророка чи іншої величної постаті в історії церкви і держави втілював пристрасність та одержимість, ставав взірцем активності й емоційності риторичних публіцистичних виступів. Їхня функціональність, що зумовлювала рефлексивний та агітаційний характер твору, спрямовувалася на досягнення головної мети – переконати й об’єднати читачів довкола проголошуваної ідеї чи церковної концепції. Рефлексивна форма вираження, яку забезпечували вищезгадані авторитети, надавала верифікованим настановам автора особливого статусу та переконувала читача в їх злободенності й незаперечній істинності. Факт пророчої місії продукував індивідуалізацію загального стилю культури, передаючи динаміку особистого, інтелектуального та емоційного переживання конкретного письменника.

У результаті дослідження виявлено, що виокремлення концепту естетичного в українській культурі XVIII – поч. ХІХ ст. і естетизму як провідного принципу останньої є історично парадоксальним процесом: риторичне створює умови такого виокремлення, але в результаті отримує статус смислової опозиції до естетичного, оскільки асоціюється з правилом, а не з вільною грою уяви; рефлексії щодо практикування “веселія сердца” мали б упередити виокремлення естетичного досвіду як самодостатньої цінності, але історично вони сприяли такому виокремленню.

Загалом своєрідність естетичного в українській культурі XVIII – поч. ХІХ ст. полягає у історичному переході від неконцептуалізованої форми почуттєвих практик до концептуалізованої форми цих практик. За смислом концепт естетичного відсилає до повноти і цілісності існування (естетичне в широкому сенсі), за функцією він конституює “чистий” погляд і мистецьку гру, які набувають субстанціонального статусу у модерній культурі (естетичне у вузькому сенсі). Несформованість концепту естетичного в межах української післябарокової культури є свідченням домінування інших способів реалізації повноти і цілісності буття, які в динаміці барокової культури поступово втрачають своє значення, але їх вплив можна простежити в подальшому розвитку української культури.

Обґрунтовано, що корелятом концепту естетичного в благочестивій моделі існування можна вважати концепт «веселія сердца», смислові розгортання якого – найвища насолода, критерій довершеності, найвища життєва мета, автаркічний стан єдності з сущим тощо – є співвідносними з характеристиками «естетичного»; доведено, що особливий статус «веселія сердца» в творах Г. Сковороди відповідає умовам пізнього українського бароко і його належить вважати кроком до виокремлення концепту естетичного.

Є підстави вбачати естетичний сенс у «веселії сердца», якщо йдеться про естетичне у широкому сенсі. Проте з аналізу творів самого Г. Сковороди випливає, що «веселіє сердця» позначає ситуацію нерозрізненості всіх аспектів людського життя і ставлення до світу. У повній єдності перебувають пізнання, дія і почуття. Відповідно – благо, істина і краса. Отож, говорити про можливість та необхідність концептуалізації естетичного у межах благочестивої моделі існування не має підстав. Зафіксовано лише акцентування на почуттєвому аспекті життя, що є проявом зростаючого впливу модерних тенденцій в культурі.

Доведено, що в типологічних межах української барокової культури сфера естетичного залишається ще невиокремленою і нефіксованою у формі концепту, але, можна констатувати лише поступове створення умов та тенденцію до виокремлення концепту естетизму в досліджуваний період.

Актуальними є проведення наукових розвідок, що стосуються Київської Русі Х – першої третини ХІІІ ст., – історичного періоду, вкрай важливого для формування національного менталітету. Шляхом використання в якості знаряддя дослідження символу як універсального засобу само- і світопізнання, що яскраво себе презентує у літературних творах та мистецтві, методу філософської герменевтики, психоаналізу як філософського напрямку (К. Юнг), феноменологічного методу (Е. Гусcерль) та феноменологічного підходу до аналізу «національного», виявлено самоочевидності української нації, які, на думку автора, виявляються в символіці й архетипах («серця», Софії, Людини та ін.), морально-етичних принципах. Аналіз явищ «культур-архетип», «абсолютний архетип», «національна ідея» не тільки підтвердив доцільність запропонованого дослідницько-аналітичного підходу, а й сприяв більш продуктивній реалізації поставленого завдання.

Дослідження духовно-релігійного, символічного, морально-етичного аспектів національної, зокрема – української, культури дають можливість спробувати реалізувати завдання осягнення її основ та глибинної суті. Актуальним в умовах сьогодення – з метою сприяння виходу української нації з духовної кризи – вважаємо виділення і ретельне дослідження особливостей бачення мислителями Київської Русі щаблів духовного сходження, «обожнення» особистості, а також – проведення паралелей з позиціями щодо означеного явища, які існують у представників світової історико-філософської думки.

Національне відродження України виразилось у потребі усвідомлення власної ідентичності – історії, культури, традицій, спонукало до поглибленого історико-філософського дослідження невід’ємних складових цього процесу, зокрема, ідеї історизму, ідеї народності, нації, що є основою культурної ідентичності і самоствердження народу в контексті глобалізації.

Навряд чи варто паростки української національної ідентичності відшукувати в глибинах історії, хоча вже Київська Русь наочно демонструвала уявлення про «рід руський» та «руську землю». Некоректно уявляти процес національного самоусвідомлення як суцільний висхідний рух, що має тисячолітню історію. Тривала бездержавність зумовлювала численні кризи ідентичності, спровоковані спочатку спольщенням, а потім зросійщенням українських елітних прошарків. Та й сама ідентичність, якщо винести за дужки короткий період національної революції середини ХVІІ століття, була радше становою, релігійною, регіональною, ніж національною. Лише у ХVІІІ столітті усвідомлення старшинською елітою своєї нерозривної єдності з етнічною територією, консолідація навколо власних політико-правових цінностей і інституцій, створення власного історичного міфу істотно розширили ідентифікаційний простір. Вихід за межі етнорелігійної ідентифікації дає підстави зробити висновок: протягом ХVІІІ століття в середовищі соціальної еліти України-Гетьманщини розпочався процес формування проявів національної ідентичності, характерний для сучасної модерної нації.

В сучасних умовах найбільші шанси на оволодіння масовою свідомістю має ідея залежності добробуту й душевного комфорту кожного громадянина від блага нації й держави, нерозривного зв’язку поколінь, національної злагоди і громадянського миру, спільної відповідальності за майбутнє. Етнічна складова в ній обов’язково має бути присутня – не лише як данина історичній пам’яті, але й як реальний чинник ідентифікації, цементування суспільства навколо його ядра – української етнонації. Але усвідомлення своєї унікальності і самодостатності не повинне перешкоджати ідеям відкритості до загальноцивілізаційних надбань. Реалізація української ідеї можлива лише на перехресті врахування власного історичного досвіду і засвоєння загальносвітових гуманістичних цінностей. Важливі передумови утвердження національної ідеї – морально-духовне оздоровлення суспільства, національне самоврядування, дійова державна підтримка української культури, мови, національних традицій.

У вітчизняній науковій літературі дослідження українського художнього мислення в його естетичних універсаліях та художньо-образній системі є на сьогодні далеким від завершення. У зв’язку з цим пошуки архетипових, інваріантних елементів вітчизняної духовної культури, що дозволять зрозуміти природу українського художнього мислення та закономірності його розвитку, зокрема, через принцип бароковості, є одним з необхідних та перспективних напрямків сучасної української естетичної думки.

 

Відгуки

Відгуків немає, поки що.

Будьте першим, хто залишив відгук “Естетизм як світоглядний принцип в українській культурі XVII”“

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

2 × one =