Емансипаційні тенденції в українській жіночі прозі кінця ХІХ – початку ХХ століття

58.00 грн.

На цій сторінці бібліотеки ви можете скачати курсову або дипломну роботу з української літератури. Виконана якісно з дотриманням усіх вимог. Успіху у власному дослідженні.

Опис

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………………..3
Розділ 1. Становлення жіночої творчості………………………………………..7
Розділ 2. Емансипаційні тенденції у творчості О. Кобилянської…………….24
Розділ 3. Творчість Н. Кобринської: проблематика, специфіка письма……..40
Висновки…………………………………………………………………………50
Список використаної літератури……………………………………………….54
Висновки
Кінець ХІХ – початок ХХ століття – один із найяскравіших періодів в історії української літератури, оскільки саме у цей час з’являється жіноче письмо. У ньому втілилися емансипаційні тенденції доби, які відповідали прагненням самих письменниць. Врахуванням жіночого досвіду відкриває нові грані цієї епохи, а використання ґендерного аналізу руйнує незрушне традиційне бачення української літератури як соціально заангажованої, народної літератури, яка має захищати права уярмлених мас. Довгий час адресатом письменства уявляли лише селянина і закликали писати так, щоб не стривожити його ні недоступними проблемами, ні забороненими темами, ні якимись новинками.
У модерну епоху, коли патріархальні уявлення про розподіл ґендерних  ролей ревізуються, жінки прагнуть самоздійснення поза домашнім простором, прагнуть розірвати зачароване коло чотирьох К (Кinder, Кűche, Кirche, Кleidung – діти, кухня, церква, одяг), відійти від ролі взірцевої матері, господині, дружини, доньки насадженої патріархальною системою, цим самим втрачаючи свою жіночність. Адже жінка – це насамперед мати, господиня, берегиня домашнього затишку, окрім того, жіноча емансипація призвела до фемінізації, ожіночнення чоловіків, що особливо яскраво спостерігається сьогодні. Жінки витіснили чоловіків із тих сфер діяльності, які віками належали лише їм.                                                                                      Реакція чоловіків на таке прагнення жінок була різною: одні намагалися пристосуватися до цієї ситуації і сприймали жінку уже як рівноправну інтелектуальну співрозмовницю (хоча дуже часто таке ставлення було лише спробою чоловіка утримати «нову жінку» у старих рамках). Інші насторожено віднеслися до жінок-авторок, насамперед це були старші письменники, які відкидали усе нове і незвичне українській літературі і які не могли змиритися з тим, що жінка прагне стати на рівні з чоловіками. Та загалом скрізь реалізація творчої енергії жінок супроводжувалися нищівною критикою чоловіків-літературознавців, які намагалися на фоні приниження (а то й нівелювання) жіночого письма вивищити свої твори, довести їхню досконалість і винятковість. Авторки сприймалися як бунтарки, котрі намагалися переглянути, зруйнувати усталені суспільні норми. Патріархальна система ані на мить не бажала миритися із прагненням жінки змінити своє становище. Тому письменниці з праць критиків постають неприборканими особами, які прагнуть змінити традиційні літературні форми, засади естетики, жінкам приписувалися навмисні перекручування норм літературного письма і способів змалювання художніх образів. Але письменники більше боялися не порушення традиційних літературних форм, а зміни суспільної свідомості, зміни громадської думки, позбавлення першості чоловіків, втрати винятковості їхньої творчості, адже дуже швидко жінки почали складати конкуренцію чоловікам-письменникам.
В українській літературі у розвитку фемінізму вирізняють три етапи. Перший етап літературного фемінізму характеризується намаганням жінок долучитися до культуротворчих процесів, узурпуючи чоловічу модель поведінки. Оскільки патріархальне суспільство не здатне визнати за жінкою право на творчість, жінки, щоб реалізувати творчу енергію, часто намагалися імітувати чоловічі цінності, погляди на життя, використовували чоловічі псевдоніми. Цим шляхом пішла Марко Вовчок. Вона вважала, що так буде легше «вписатися» жінці у традиційний канон.
Наприкінці ХІХ століття в українському фемінізмі відбувається перехід до нової стадії, до активного протесту й боротьби за жіночі права. Соломія Павличко пов’язує цю зміну, перехід від імітації чоловічих стандартів до заперечення їх, з іменами Олени Пчілки та Наталі Кобринської, котрі заклали основи іншої традиції, в якій не було ні чоловічих псевдонімів, ні чоловіків-оповідачів, ні загалом спроби копіювати чоловічий голос. Завдяки цим авторкам у 80-х роках в українській літературі прозвучав інтелігентний жіночий голос, а разом з ним феміністична ідея. Письменниці стали ініціаторами створення альманаху «Перший вінок», вихід якого можна трактувати як епохальну подію, оскільки багато жінок змогли презентувати себе як митців і, одночасно, ідентифікуватись з певним інтелектуальним колом, що в умовах ґендерної та соціально-політичної марґінальності було дуже важливим.
Період кінця XIX – початку XX ст. можна означити як жіночий ренесанс, оскільки з’являється численна група жінок: Наталя Кобринська, Євгенія Ярошинська, Ольга Кобилянська, Дніпрова Чайка, Наталка Полтавка, Олена Пчілка, Любов Яновська, Уляна Кравченко, Христя Алчевська, Людмила Старицька-Черняхівська, Катерина Гриневичівна, які заявили про себе як письменниці і громадські діячки, творчість стає для них способом самореалізації, досвідом пізнання світу, шляхом подолання маргінального місця жінки у патріархальному просторі. Можна виокремити декілька специфічних рис інтелектуального фемінізму цього періоду:
–    оприявлення ідей феміністичного руху на текстуальному рівні у творчості письменників;
–     протиставлення на культурному і соціальному рівні чоловічих і жіночих цінностей;
–    започаткування нової традиції, з орієнтацією на інтереси жінки,                                  представлення жіночого досвіду;
–     суголосність ідейних пошуків жіночої літератури модерним філософським концепціям.
За умови відсутності повноцінного критичного дискурсу важко переоцінити значення І. Франка, який взяв на себе опіку над молодими авторками і підтримував їх намагання реалізуватися як письменницям. Саме він захищав їх від нападів чоловіків-критиків, за його допомогою було видано «Перший вінок», критик усіляко підтримував Н. Кобринську, вважав її авторитетом у літературі та громадській діяльності.
Письменниці на сторінках своїх творів презентують новий тип жінки, яка з жертви перетворюється в самодостатню особистість і йде шляхом руйнування традиційного образу жінки. Така героїня представлена у творах Ольги Кобилянської «Царівна», «Людина». Письменниця намагається змоделювати позитивну, цілісну героїню, яка, проте, змушена перебувати в конфліктній ситуації з іншими людьми. Найчастіше – це старше покоління, яке не розділяє модерних прагнень молодших, бо вбачає в цьому руйнування ідеалів. Жінка О. Кобилянської – це людина з сильним, майже чоловічим, характером, вольова, мужня, спроможна на одинокий виклик суспільству, незалежна, яка знає свою мету і прямує до неї, хоча зустрічає на своєму шляху опір суспільства із його закоренілими традиціями, вона репрезентує собою винятковий характер, інтелектуально розвинену особистість з прагненнями у майбутнє, з власною внутрішньою свободою і усвідомленням своєї обраності. Модерна жінка – складний психологічний тип, який постійно знаходиться в пошуку себе самого, свого місця в соціумі, призначення у житті, тобто ідеально накладається на філософські концепції періоду fin de siecle.
Жінка – головна героїня творів Н. Кобринської, яка вважається зачинателькою жіночого руху у Західній Україні. Уже в першому оповіданні «Дух часу» вона визначилася з провідною проблемою своєї творчості, якою стало становище жінки у галицькому суспільстві. У жіночому світі маргінальне місце займають чоловіки, але жінку вона зображає з психологічною увагою пильної художниці. Саме літературу Н. Кобринська потрактовувала як найкращий засіб засвоєння нових ідей людства і вважала, що насамперед у літературі жінки зможуть реалізувати себе.
Жіночий дискурс кінця  XIX – початку XX століття позначений такими ознаками:
–  жінка перестає бути зображуваною, вона зображує себе сама;
–  моделювання, обігрування в декількох творах однієї ситуації, створення інваріантів однієї героїні;
–  тяжіння до бінарності героїв;
–  зосередженість на внутрішніх почуваннях героїв, які є швидше носіями роздумів, ідей, емоцій, аніж дій;
–  використання інтимних видів розповіді: щоденник, листи, спогади;
Отже, емансипаційні тенденції у жіночій прозі – це одне з найвизначніших явищ кінця XIX – початку XX ст.

Відгуки

Відгуків немає, поки що.

Будьте першим, хто залишив відгук “Емансипаційні тенденції в українській жіночі прозі кінця ХІХ – початку ХХ століття”

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

eleven + twelve =